Раніше гончарство було невіддільною частиною українського побуту, а сьогодні глиняні вироби є способом дослідження нашої культури. Одним з головних осередків гончарства була Вінниччина, яка зокрема прославилась завдяки техніці бубнівської кераміки. Стародавні вироби зберігаються в музеї братів Герасименків у селі Новоселівка Вінницької області. Далі на vinnytsia.one.
Хто започаткував бубнівське гончарство
В селі Бубнівка, що й стала місцем заснування бубнівської кераміки, гончарською справою займались ще з XVII століття. Першими майстрами стали Арехта Гончар з сином, а засновником саме бубнівського гончарства вважається їх нащадок Андрій Гончар.
Ще в юнацькому віці хлопець втік від поміщика в Гайсин, де пішов навчатись до місцевого майстра Сили Жерденівського, який і навчив його техніці полив’яного розпису. Та після повернення в рідне село Андрій не одразу став показувати свої вміння, оскільки не хотів, аби поміщик міг отримати з того якусь користь. Але, як тільки кріпацтво скасували та селяни змогли працювати самостійно, Андрій Гончар активно почав поширювати виготовлення полив’яного посуду. Використовуючи отримані знання у Гайсині та вносячи власні корективи, він зміг започаткувати окремий напрямок у гончарстві. Вироби бубнівських гончарів виставлялись на місцевих ярмарках та всі більше розповсюджувались містами та містечками Поділля.
Особливості бубнівських виробів
Основною сировиною в бубнівському гончарстві був глей, з якої виготовляли миски, поставці, куманці, глечики, вази, сервізи, іграшки – “баранці”, “коники”, “півники”, “гуски” тощо. Для створення виробу використовувався ножний гончарний круг, а випалювали їх у гончарному горні.
Майстри виготовляли фарби самостійно. Основна палітра складалась з білого, чорного, зеленого та червоного кольорів. Білу фарбу отримували з каолінової глини, червону — з “червня”, для зеленого кольору використовували особливу технологію з перепаленою міддю, а для чорного — з перепаленого заліза. Візерунок переважно складався з рослинного орнаменту, що поєднувався зі смугами, цятками, рисками, “кривульками”, концентричними лініями, рядами крапочок. Фарбу наносили коров’ячим “ріжком” із вставленим в нього гусячим пером. Найчастіше серед орнаментальних мотивів бубнівського розпису зустрічались “вилоги”, “косички”, “виноград”, “квіткова фляндрівка”, “колоскова фляндрівка”, “барвінок”, “сосонка”, “деревце”, “квітка” та інші.
Розвиток та збагачення бубнівської техніки
Й після Андрія Гончара було чимало майстрів, що продовжували розвивати бубнівський розпис. Так великий внесок зробила родина Герсименків у середині ХІХ століття. Гончар Агафон Герасименко працював разом з синами Якиму і Якову, які стали найвідомішими майстрами Бубнівки за всю її історію.У 1935 році братам запропонували працювати у майстерні, що розташовувалась у Києво-Печерській лаврі. Через кілька років їхні роботи можна було побачити на Всеукраїнській виставці, а після експонувались у Монреалі, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку.
Брати працювали у тандемі — один виготовляв форму, а інший наносив орнамент. Варто зауважити, що така співпраця була поширена серед більшості родин. Зазвичай чоловіча половина родини виготовляла керамічні вироби, а жінки займались їх розписом. Тому можна помітити, що для більшості бубнівських виробів притаманна жіноча вишуканість та елегантність орнаменту. Одночасно передавались й знання від покоління до покоління під час сумісної роботи. У 1920-х роках у Бубнівці проживало близько 30 гончарських родин.
