Будь-який бізнес повинен враховувати потреби суспільства, які є в конкретний час і в конкретній країні, пише сайт vinnytsia.one. У Радянському Союзі потреба в різній техніці виникла на тлі бурхливого технічного розвитку західного світу, який змагався з СРСР в усьому. Вінницький підшипниковий завод був потрібен свого часу. Хоча тепер на його місці лише покинута промзона, він відіграв важливу роль в історії регіону.
Передумови
Активна індустріалізація СРСР призвела до того, що в країні з 15 республік утворилося понад 30 підприємств, які займались виробництвом підшипників, або, за сучасним українським словником, вальниць кочення, пише видання Vежа. Черговий такий завод у 1962 році вирішили створити у Вінниці, він був на той момент вісімнадцятим ДПЗ – Державним підшипниковим заводом.
На будівництво виділили спочатку 73 мільйони карбованців, але потім бюджет збільшили. Планувалось виробляти тут 60 млн підшипників на рік. Вальниці використовували, зокрема, у сільськогосподарській техніці, а також у космічних розробках. Дуже впливало на потребу змагання в озброєнні зі США.
У той час один завод дозволяв працевлаштувати тисячі людей. Часто довкола нього одразу формувався окремий район міста, де жили працівники – щось на кшталт сучасного спального району. А як було в цьому випадку?
Будівництво
У вересні 1963 року вже активно обговорювали створення ДПЗ-18. Невдовзі взялися очищати від рослин території будівельного майданчика. Було вирішено провести лінії електропередач і водогін зі свердловини. Також досить швидко провели телефонну лінію.
У 1965 році почали будувати головний завод, але від плану дуже відставали. Причини цього пояснювали браком робочої сили, нестачею бетону та відсутністю на будмайданчику достатньої кількості механізованої техніки. Однак ще з початкового етапу будівництва для працівників організували продаж промислових і продовольчих товарів. Також із досягнень можна відзначити наявність тимчасових споруд для проживання робітників.
Лише в 1967 році ДПЗ-18 у Вінниці хоч якось запрацював. Тоді завод ще був далеким від ідеалу, хоча вже входив до списку чинних підприємств. Проте це була лише перша черга будівництва, яку до того ж закінчили із запізненням. Невчасно завершили й другу чергу, тоді також знайшли величезну кількість недоліків. Наприклад, виявилось, що обладнання заливає дощова вода, також на окремих ділянках неможливо було працювати через погану якість виконаних робіт.
Проблема дефіциту кадрів
Уже після початку роботи заводу виникли проблеми з будівельними матеріалами, а також із кадрами. Будівельників катастрофічно не вистачало – у 1969 році їх було 150 замість потрібних 440. Частково проблема пояснювалась браком кваліфікованих спеціалістів. Як розв’язували цю проблему в радянські часи?
- Шукали фахівців у інших містах, не лише в Україні, а по цілому СРСР. Приміром, інженера-механіка Адольфа Лібермана забрали з ростовського “Гіпропласту”, а Якова Харковера – з Новочеркаська. Деколи працівників переводили з іншого підприємства Вінниці чи області. Ще двох інженерів-механіків знайшли на Вінницькій фабриці металевих ліжок і Калинівському машинобудівельному заводі.
- Недосвідченим працівникам влаштовували навчання, деколи відправляючи на подібні підприємства.
- Шукали випускників із профільних навчальних закладів. Деколи студентів вербували ще в процесі навчання, щоб вони після отримання диплома пішли працювати саме на ДПЗ-18.
У 1963 році, хоча будівництво тільки починалось, на заводі вже існували певні посади: директор, його заступник, головний інженер із заступником, керівник техвідділу, очільник відділу кадрів, бухгалтери, різні дрібні керівники тощо. Директору платили 230 карбованців на місяць, інженеру-будівельнику – 100, секретарці-машиністці – 55.
Проблема дисципліни
Однак вищезгадана проблема не була єдиною. Ще більше їх було від працівників, які порушували дисципліну. Найчастіше проблема виникала через уживання алкогольних напоїв або запізнення. Хтось міг, наприклад, піти додому передчасно, бо пив прямо на робочому місці. Інші запізнювались, бо, як вони говорили, погано працював громадський транспорт.
У 1969 році на заводі кількість працівників досягла 3317. Більша частина з них не мала ані досвіду, ані кваліфікації, а разом з порушеннями дисципліни це призводило до великої кількості звільнень. Порахували, що протягом того року втратили роботу 1415 людей. При цьому не враховуються ті, кому просто оголосили догану, а порушень дисципліни було аж 2495. Утім, звільняли не лише через ці порушення. Іноді просто в працівників не було житла, також когось могли забрати в армію.
Проблеми з житлом
У 1970-х роках на заводі вже працювало приблизно 5 тисяч людей, серед них був майже десяток робітників з інвалідністю. Так багато працівників у початковому проєкті наймати не передбачалось. Але їхню кількість збільшили в півтора раза через те, що автоматичні лінії довелось частково замінити потоковим. Це пояснюється хибами при початковому проєктуванні – виробництво вимагало участі більшої кількості людей, ніж передбачали спочатку.
Велику кількість працівників, які приїхали з інших міст, потрібно було десь поселити, тож на будівництво відразу виділили 100 млн карбованців. Однак будувати житло почали лише в 1967 році. Під кінець 60-х виникла потреба приблизно в тисячі квартир. Для житлового сектору Вінницького підшипникового заводу виділили ділянку на вулиці Київській у районі водоканалу. Проте виникла проблема – ділянка вже була частково забудована приватними домами.
У 1964–65 роках були створені гуртожитки, потім усе ж таки знайшли можливість звести кілька багатоповерхових будинків. Будівництво відставало від графіка, але житлова забудова, яку зараз ми спостерігаємо на вулиці Зулінського, – результат тих зусиль забезпечити житлом працівників ДПЗ.
Розквіт у 1980-ті і важкі часи незалежності
Пік потужності підшипникового заводу у Вінниці прийшовся на 80-ті роки 20 століття. Кількість працівників досягала вже 6 тисяч. Обсяг створеної продукції становив близько 60 мільйонів вальниць за рік, що дорівнювало 70-80 млн карбованців у грошовому еквіваленті.
Але в 1990-х настали важкі часи, особливо коли в 1997 році Росія ввела ПДВ на українську продукцію. Попит на підшипники катастрофічно падав, потужності заводу були завантажені лише на 6 %, підприємство було збитковим. Ще гірше стало у 2003 році, коли 25 % державних акцій придбало ВАТ із Донецька – “Ремонтно-механічні майстерні”, частина корпорації “Інтерпродукт”. Робітників ставало дедалі менше, заробітну платню не видавали вчасно.
У таких подій були певні об’єктивні передумови. Наприклад, суттєві зміни в автомобільній галузі, для якої вінницькі вальниці вже не годилися. Вітчизняні виробники автомобілів скоротили виробництво, а для іномарок були потрібні деталі зовсім іншого формату. Було дві спроби запобігти банкрутству ДПЗ-18, але вони не увінчалися успіхом. У 2007 році завод уже фактично не працював, а 14 липня 2009-го відбулися останні збори колективу підприємства.
Наші часи
Про колишній гігантський завод, де за часи його роботи виробили близько 3 мільярдів підшипників, зараз нагадують лише руїни. Щоправда, залишились кілька адміністративних будівель уздовж вулиці Зулінського. Усі ці споруди поступово занепадають і являють собою жахливе видовище. Територія самого заводу наче зазнала бомбардування, від колишньої величі залишилась купка будівельного сміття.