Вінницький ламповий завод (ВЛЗ) проіснував кілька десятків років. Виробництво підтримувалось доти, доки була потреба в його продукції. У якийсь момент вона стала неактуальною, приміщення використовувались для інших цілей деякими бізнесменами. Руїни цього підприємства виглядають жахливо, їх можна спостерігати й сьогодні. Чи можна було врятувати цей бізнес? Яку роль ВЛЗ відіграв у радянські часи? Розбираємось у цьому далі на vinnytsia.one.
Загальна інформація про створення та діяльність
У 1961 році у Вінниці створили завод, де планувалось виготовляти приймально-підсилювальні радіолампи. Це було на базі колишньої сержантської школи та складських приміщень військової частини, географічно – між Тяжиловом і Другим військовим містечком. Тоді заводу присвоїли загадкову умовну назву “підприємство поштова скринька № 26”. Але виробництво продукції розпочалося вже у квітні 1963 року. Тоді ж завод зарахували до чинних підприємств Державного комітету електронної техніки СРСР.
Спочатку заводські приміщення були лише з боку вулиці Карла Маркса. Але пізніше, в міру необхідності, добудували решту. Поступово переводили цехи на нові місця. Деякий час велося постійне розширення.
У роки активного виробництва завод мав трохи більш як 35 гектарів території, до 15 цехів, у яких трудилися тисячі робітників, навіть на початку 1990-х їх було близько 5 тисяч, а в кращі роки – ще більше. У час свого розквіту ВЛЗ вважався одним із найбільших підприємств у Вінниці. До його складу навіть входив науково-дослідний інститут.
Серед продукції, що тут вироблялася, можна відзначити різні радіолампи (6Ф1П, 6Ф4П, 6К13П і 6Ф5П), скляні трубки для кінескопів і ламп денного освітлення, вакуумні індикатори, транзистори й мікросхеми. Також у створеному на базі ВЛЗ виробничому об’єднанні “Жовтень” випускали гру “Електроніка”, популярну серед дітей з кінця 1980-х приблизно до початку 1990-х. Крім того, деяка продукція призначалась для воєнних цілей, інформація про це була суворо засекречена.
Про організацію праці
Цехи працювали у 2 або 3 зміни: перша – з 6 до 15, друга: з 15 до півночі. Тиждень працівники ходили в одну зміну, тиждень в іншу. В основному робочі були дуже молоді – хлопці й дівчата 21-25 років. Якщо ж був хтось 30-річного віку, його вважали старим.
У всіх був спецодяг – шапочки й халати, це була частина так званої вакуумної гігієни. Усі працювали коло робочих столів, а що і як потрібно робити новачкам докладно пояснювали та демонстрували. Набувши певну кваліфікацію, можна було отримати розряд і працювати далі. Дехто переходив до іншого цеху, а інші могли роками працювати в одному.
Бувало, що працівників не вистачало. Тоді їх шукали по навколишніх селах. А деякі деталі доручали створювати в’язням з тюрем, де облаштовували спеціальні цехи.
Найкращі роки
Завод отримав назву радіолампового в 1966 році. Якщо точніше, повна назва звучала так: Вінницький радіоламповий завод з випуску приймально-підсилювальних радіоламп. У 1978 році з’явилося згадане вище ВО “Жовтень”, базою якого, крім ВЛЗ, послужило гайсинське підприємство “Бета”.
Розквіт лампового заводу у Вінниці прийшовся на кінець 1980-х. Кількість працівників підприємства досягла тоді 11 тисяч. Тоді відкрили 14-й цех, у якому плавили скло й створювали деталі кінескопів. Ця та інша продукція мала попит у всьому СРСР.
У заводу була розвинена інфраструктура. При ньому діяла поліклініка з кабінетами потрібних вузькопрофільних фахівців. Також побудували гуртожитки, дитячий садочок, школу. Був і свій стадіон, і бібліотеки, і столові, і навіть озеро. Організували й гуртки самодіяльності.
Про житло для працівників
Щоб такий величезний завод міг функціонувати, потрібно було житло для працівників, які приїхали здалеку. Аби отримати квартиру, необхідно було стати в чергу, але, за свідченням деяких працівників (Vежа, розповідь Валентини Діберт), висувалась і додаткова вимога: відпрацювати 100 годин у позаробочий час на будівництві. Черга рухалась поступово, а житлові масиви створювались на Тяжилові й на Замості.
Деякі будинки створювали спеціально для працівників Вінницького лампового заводу. Одна з таких 9-поверхівок, зведена в 1975 році, була першою будівлею такої висоти на проспекті Коцюбинського. На роботу працівники часто ходили пішки. Транспортна система ще не була розвиненою, та й відстань до заводу була невелика, дорога могла займати близько 20 хвилин.
Занепад
Коли розпався Радянський Союз, на ламповому заводі відбулися певні зміни. Були закриті деякі цехи, а інші змінили профіль. Наприклад, відомо, що в межах ВЛЗ створювали вироби з кришталю та скла: вази, стакани і тому подібне. До речі, останню назву – Вінницький ламповий завод – підприємство отримало в 1996 році. У 2000-му продукція втратила актуальність і тому на початку 21 століття виробництва вже не було. А у 2010 році приватне підприємство ВЛЗ офіційно ліквідували.
Деякий час у захоплених місцевими бізнесменами приміщеннях заводу відбувалась діяльність, аж ніяк із ним не пов`язана. Робили хто що захоче, розповідають очевидці. Цехи “підприємці” поділили між собою, в одному навіть вирощували гриби. Зрештою майно розпродали, а приміщення покинули. Цей завод був частиною цілої епохи, але тепер про нього нагадують лише руїни.