У радянські часи організувати своє підприємство, фактично не з дозволу партії, а з власної ініціативи – було справжньою звитягою. І у Вінниці такий прецедент стався завдяки групі ентузіастів. Йдеться про ЦКБІТ – Центральне конструкторське бюро інформаційної техніки, яке невдовзі стало науково-дослідницьким інститутом зі своїм заводом. Підприємство було лідером у СРСР зі створення світлоінформаційної техніки, а головні їхні винаходи були унікальними для свого часу. Цю неймовірну історію розповідаємо далі на vinnytsia.one.
Чому це схоже на бізнес
Але хтось може спитати: яке відношення має радянське підприємство до бізнесу? Який бізнес міг бути в той час?
Тут варто відзначити, що саме слово “бізнес”, що походить з англійської мови, означає “справа”. Зазвичай ми розуміємо так, що це власна справа людини, організована за її ініціативи, і приносить їй прибуток, сума якого залежить переважно від успіху і затребуваності. А щодо ЦКБІТ, то воно не зовсім відповідає лише останньому пункту – часи не сприяли цьому. Але це була дійсно власна справа певної групи людей, які хотіли створювати щось своє, цікаве, прогресивне. І вона певний час процвітала, хоча її розвивали спочатку без вказівок “згори”.
Ну а вершиною майстерності інженерів конструкторського бюро з Вінниці став перший в СРСР вуличний відеоекран. Він був встановлений просто неба на проспекті Калініна в Москві й отримав назву “Елін” (від словосполучення “електронний інформатор”). А першою трансляцією на екрані 7 листопада 1972 року стала типово радянська агітаційна передача до дня Жовтневої революції, показана перед тисячами столичних мешканців.
Передісторія
У СРСР ще до Другої світової війни були спроби зробити щось для покращення вигляду центру Москви, особливо у вечірній час. Наприклад, у 1931 році на даху будівлі редакції видання “Известия” з’явилася світлова газета. Там транслювали відомості про погоду, анонси найважливіших статей, а також різні оголошення, рекламного й інформаційного характеру. Подібні пристрої були й на деяких столичних майданах.
На Радянському майдані була світлова газета, яка складалася з 720 ламп накалювання. Вона являла собою механізм із дротами, стрічкотяговим пристроєм та двома симетричними панелями з контактами, розташованими в тому ж порядку, що й лампи на екрані. Ці конструкції перестали працювати на початку війни в 1940-х.
Нова спроба зробити щось подібне виникла в 1960-х. Тоді світлоінформаційний пристрій знову опинився на будівлі газети “Известия”. А привіз його з ФРН головний редактор видання. Цей пристрій був близько 10 років єдиним у своєму роді, тому став визначною пам’яткою Москви в 1960-х. Про нього ходило багато легенд, він потрапляв у фільми того часу. Конструкція була досить простою, але в ній був серйозний недолік – використання ртутної ванни, шкідливої для екології.
Історія: від КБЗ до ЦКБІТ
Тим часом у 1966 році на Вінницькому радіоламповому заводі було створено Конструкторське бюро застосування (КБЗ). Якщо головний замовник не прийняв якусь продукцію, цей підрозділ мав створити на її основі товар для народного споживання. Приміром, серед них були електронні годинники або пристрій для керування світлофорами. Колектив був молодим і енергійним, він буквально палав різними ідеями та доволі швидко створював нові вироби. Керував ним тоді ще теж молодий Леонід Львович Могилевер.
Потреба в зміні технології
Через пару років після початку цієї справи сталася подія, яка дуже вплинула на розвиток світлоінформаційної техніки. Усе почалося з відрядження Могилевера до Москви. Там інженер звернув увагу на вищезгадану світлову газету на будівлі редакції “Известий” і, зокрема, відзначив, що в ній використовується шкідлива технологія. Тож він запропонував ідею світлової газети, яка б працювала за допомогою транзисторів.
Далі пішла напружена підготовча робота. Потрібно було з’ясувати, чи хтось у країні зацікавлений у подібних розробках і чи хтось уже ними займався. Виявилось, що на перше запитання відповідь так, а на друге – ні. Тож КБЗ прийняло рішення розробляти світлову газету. Власними силами й без додаткового фінансування!
Схемотехніка й конструкторська документація були розроблені досить швидко. 16 серпня 1968 року вінницьке КБЗ вже мало макет цього транзисторного інформаційного пристрою на 4 знакомісця. У березні 1969 року світлову газету, створену молодими вінницькими інженерами, демонстрували на галузевій виставці.
Як вирішили створити ЦКБІТ
Далі події розвивалися дуже стрімко, бо виставку відвідали представники уряду, зокрема голова Ради Міністрів Косигін, а також міністр електронної промисловості Шокін. Посадовці зацікавились розробкою електронної газети, а чоловік, що представляв експонати (Валентин Пролейко) досить грамотно пояснив перспективи рухомого рядка. Могилевер разом із Пролейко отримали запрошення на розмову з міністром, щоб обговорити перспективи світлоінформаційної техніки, а також те, яку організаційну структуру потрібно створити для її запровадження. Ця розмова плавно перейшла в прогулянку вулицями столиці, під час якої її учасники завітали й на Пушкінський майданчик, де можна було подивитись на роботу світлової газети в дії.
У кожного в цій ситуації були свої цілі, однак зранку вже вирішувалось питання з формування окремого підприємства для реалізації програми забезпечення країни світлоінформаційною технікою. Уже протягом тижня всі питання були узгоджені, усі служби й особисто міністр дали згоду, тож 26 червня 1969 року було створене Центральне конструкторське бюро інформаційної техніки разом із заводом. І ще раз – це підприємство з’явилося без згоди місцевих парторганів. Це був справжній бізнес зі створення світлоінформаційної техніки, яка стала згодом незамінною для зовнішньої реклами і спортивних подій.
Початок роботи і перші результати
У 1969 році посади новоствореного підприємства розподілилися так: керівник – Євген Анатолійович Бобровник, головний інженер і конструктор – Леонід Львович Могилевер, директор заводу – Олександр Леонідович Оболенський. Заступником Могилевера став Олександр Іванович Нікітіч.
Це підприємство було маленьким острівцем творчої свободи, який невпинно розвивався. У 1970 році кількість співробітників сягнуло вже 1500. З’явилося дуже багато замовлень, яких вистачало на роки. Усі етапи роботи були проведені дуже швидко. Першу світлову газету встановили на будівлі ЦНДІ “Электроника”. Невдовзі подібний пристрій уже красувався на новозбудованому Великому Московському Державному цирку, а на будівлі газети “Известия” стару газету, уже морально застарілу, замінили на нову.
Світлова газета потрапила на всесвітню виставку ЕКСПО-70 в Японію. Але вона була там не експонатом, а засобом передачі інформації всередині Радянського павільйону. У жодному іншому павільйоні нічого подібного не було. З тих пір світлові газети дуже поширились. Є дані, що протягом наступних 3 років вони з’явились у 70 містах СРСР.
Труднощі на шляху
Трохи перед створенням ЦКБІТ, дехто з його співзасновників, Олександр Нікітіч і його друзі-колеги, працюючи на Вінницькому радіоламповому заводі, захоплювались також медичними розробками. У той період у колективі з’явився зрадник, який написав скаргу в міськком партії, після чого до розробників відправили Віктора Васильовича Родіонова, партійного інструктора. Та цей чоловік виявився досить розумним, тактовним і ввічливим, він був у захваті від колективу Могилевера. Однак Родіонов порадив не розпорошувати свої зусилля на різні галузі, а зосередитись на проблемах електроніки, у якій якраз почалась ера транзисторів. Саме візит Віктора Васильовича, як розповідає Олександр Нікітіч, посприяв появі Конструкторського бюро застосування, згаданого вище.
А вже невдовзі після створення ЦКБІТу відбулася подія, що змінила його історичне призначення. Бюро було взято під “надійний” контроль вінницькими партійними діячами і новим начальником, який до цього був директором хлібзаводу – людини не тямущої в технологічній галузі, але ідеальної для компартії. Не дивно, що Олександр Нікітіч у своїх спогадах називає цей факт знущанням над здоровим глуздом!
Тоді дехто зі співробітників просто звільнився за власним бажанням, а Могилевер перейшов на посаду керівника відділу. Проте робота все одно продовжилась. Леонід і Олександр прискорили розробку схемотехніки матричних екранів, причому робили це здебільшого на квартирі Могилевера.
Розробки відеоекрана
За якийсь час до цього група комсомольців під наглядом ЦК ВЛКСМ спробувала розробити вуличний відеоекран, що складався з 24 000 світлових елементів. Його встановили в Москві і намагалися запустити, але зроблений буквально “на колінці” пристрій загорівся і після цього вже не підлягав ремонту. І все ж ті, хто створювали екран, мали певний досвід, тому конструктори з Вінниці скористалися цим, запрошуючи для консультацій, декого з тих комсомольців-винахідників. Їхні рішення були проаналізовані, дороблені й продемонстровані на галузевій виставці. Її керівництво виділило для нової версії екрана в центрі зали площу розміром 3 х 4 м.
Тоді Могилевер задумав продемонструвати екран, після чого отримати дозвіл на виготовлення його вуличного аналога. Так і вийшло – на виставці пристрій привернув увагу потрібних людей. Тож міністерство схвалило ідею будівництва відеоекрана, головним конструктором і став Леонід Львович.
“Елін”: особливості, цікаві факти
Отже, головне досягнення ЦКБІТу – це знаменитий “Елін”, який запустили в експлуатацію в Москві в 1972 році. А що цікавого відомо про цей пристрій і його розробку?
- Аналогів цьому “електронному інформатору” не було в цілому світі. Це був фактично кольоровий телевізор, який могли дивитися сотні глядачів, що зібралися просто неба.
- Екран, за даними Олександра Нікітіча, опублікованими тут, складався зі 102 900 світлових елементів (а не 103 900, як написали в багатьох джерелах після помилки, допущеної в журналі “Реклама” від 1973 року). Вони були закриті світловими фільтрами – червоними, синіми й зеленими. Загальна площа пристрою складала 235 кв. м.
- На “Еліні” демонстрували кінофільми, плакати, текстові матеріали рекламного характеру, телепрограми. Для цього використовувався телепроєктор, а ще “за кадром” залишалась апаратура, що складалась із більш ніж 600 000 електрорадіокомпонентів.
- Щодо якості роботи екрана можна відзначити наступне. Коли показувався швидкий рух, то картинка трохи пригальмовувалась. З іншого боку, високу роздільну здатність екрана відзначав тоді навіть пан Коккерл, директор фірми International Voice Movement з Англії. Для західного гостя витвір вінницьких майстрів виявився вражаючим, тож невеличкі недоліки йому можна вибачити.
Нові розробки: “Елін-2”
ЦКБІТ не зупинився на досягнутому й у 1983 році ЦКБІТ почав роботу зі створення відеоекрана нового покоління. Він повинен був працювати на вакуумно-люмінесцентних індикаторах. Ця розробка мала назву “Елін 2”, вона мала замінити морально застаріле й майже непридатне для використання табло, і на допомогу “цекабітівцям” прийшли заводи з Саратова та з Миколаєва.
“Елін 2” запрацював улітку 1985 року, коли відкрився Міжнародний фестиваль молоді та студентів. Тоді в екрана було дюралеве декоративне обрамлення, яке мало сховати служби, що керували відеопроцесами. Цей пристрій складався з 1728 індикаторних модулів, а це більше 110 тис. окремих індикаторів. В оновленому варіанті дуже покращилась якість зображення, також екран був розрахований на одночасний перегляд 4 програм вдень і ввечері. Ще деякі особливості:
- Якість зображення покращили до 192 х 144 пікселів.
- На кожен колір було передбачено вже 16 відтінків. Щоправда, картинка мала трохи зеленуватий відтінок через деякі технічні особливості конструкції.
- Площа екрана стала трохи меншою, 221 кв. м.
- “Елін 2” міг транслювати телепрограми, а цей факт навіть послужив основою для кульмінаційного повороту сюжету фільму “Таксі блюз”.
Друга версія “Еліна” працювала до початку 1990-х, збираючи глядачів, здебільшого молодь, на розташованих поруч лавках. Після цього стала руйнуватися радянська система господарювання, а за станом екрана майже перестали стежити. Потреба в ньому теж поступово відпала, але потім конструкція послужила основою рекламних щитів і банерів.
Після довгої перерви, у 2005 році, компанія News Outdoor Russia розмістила тут світлодіодний екран площиною 215 кв. м. Вдалося зберегти й дюралеве обрамлення.
Висловлювання з нагоди 50-річчя ЦКБІТ
У 2019 році ЦКБІТу виконалося б 50 років. Можна було б і не ставити це речення в умовному способі, адже дехто з учасників проєкту дожив до цієї дати і навіть ділився спогадами про ті роки. Тож було кому відзначати цей ювілей і було що згадати. Перефразовуючи відому радянську приказку про Леніна, можна сказати, що ЦКБІТ “і зараз живіший за всіх живих”.
Ось кілька цікавих моментів з коментарів від тих, хто був частинкою історії підприємства, у спільноті “ЦКБИТ – Команда молодости нашей!”.
- Леонід Могилевер запропонував “команді молодості нашої” 27 червня за сигналом виголосити тост і випити келихи до дна. Також він запропонував підготувати тости, аудіо- й відеозвернення та виставити їх на сторінці спільноти у “Фейсбуці”.
- Олена Бонецька відзначила, що для неї було честю працювати з такими людьми 20 років. Вона також згадала, що велике легше побачити на відстані, тобто осягнути масштаб зробленої праці вдалось у повній мірі набагато пізніше. Крім того, пані Олена зазначила, що ця праця вимагала повної самовіддачі, а деколи навіть була пов’язана з ризиком для життя. У радянський період такого плану справи досягалися “не завдяки, а всупереч”. Але тоді уряд нарешті збагнув, що “попереду всієї планети” можна бути не завдяки кукурудзі, а завдяки розвитку електроніки.
- Лариса Черепніна подякувала колегам, що були поруч, привітала їх з ювілеєм і побажала всього найкращого, згадавши рядки з популярних у радянський час пісень.
Дехто з учасників цього радянського “бізнесу” навіть змогли особисто зібратися 27 червня 2019 року у Вінниці. А ті “цекабітівці”, які не змогли прийти або приїхати, були разом із колегами через соцмережі. Декого ж, на жаль, уже не стало.
Тож Вінниця виявилась справжнім центром розробок, які згодом тривалий час впливали на життя і дозвілля всього Радянського Союзу. Історія ЦКБІТ достойна того, щоб її знали всі вінничани.