Війна торкнулась не лише окремих людей, а й цілих підприємств і навчальних закладів, які теж стали переселенцями в інших областях України. На жаль, неможливо перевезти будівлі, а от людей – чому б ні? Тим більше, що саме люди – це ядро вишу. Тож Донецький національний університет імені Василя Стуса в перші місяці окупації мав змінити місце перебування, і його керівництво прийняло рішення зупинитися у Вінниці, пише сайт vinnytsia.one. Далі обговорюємо історію переїзду й аналізуємо зміни, що відбулися в навчальному процесі.
Як це сталося: історія
У 2014 році війна дійшла до Донецька приблизно в липні-серпні, але ситуація була напружена вже на початку літньої сесії. Як пригадував студент Андрій Оленін з Макіївки в розмові з кореспондентом видання Vezha, сесію швидко закрили, відправивши всіх на канікули. Хтось поїхав у рідне місто, хтось до родичів, хтось на море. Там і довелося чекати, що буде далі. А потім – визначатися, чи продовжувати навчання.
– Пізніше нам почали дзвонити з університету та запитувати: “Ви з нами, чи ні?”. Було важко ідентифікувати, чи це вже “проросійський” виш, чи український. Ми відповідали: “Так, ми залишаємося з вами”, але ми не знали, чи це буде Україна, Росія чи ДНР.
Про переведення університету до Вінниці було повідомлено офіційно вже у вересні. Для навчання обрали адміністративне приміщення діамантообробного заводу “Кристал”. Також в оренду донецькому вишу віддали колишній корпус університету “Україна”. 3 листопада 2014 року розпочався перший навчальний рік на новому місці.
Звісно, через особисті обставини, далеко не всі викладачі змогли переїхати, а, як повідомляє BBC з посиланням на слова ректора Романа Гринюка, – лише близько 70 % (студентів – 60 %). Тож сюди прийшли працювати й вінничани. 4 липня 2015 року випускники ДонНУ у Вінниці вперше отримали дипломи.
Чому саме Вінниця
У ДонНУ розповідали, що, коли постало питання евакуації закладу, від МОН поступило три пропозиції: Київ, Тернопіль і Вінниця. У столиці була надто велика конкуренція – її освітній ринок дуже широкий. До того ж матеріально університет міг би не потягнути, бо перші кошти від держави були отримані 30 листопада 2014 року. Якщо ж говорити про Тернопіль, то він розташований надто далеко, та й розбіжності в ментальності могли б датися в знаки. У таких обставинах існував ризик втратити значну частину студентів.
Вінниця підходила з географічно-логістичної точки зору найліпше. Це місто також майже ідеальне для здобуття освіти, бо тут є ціла низка закладів різного рівня. Та найцікавіше, що попри наявність профільних університетів (педагогічний, аграрний, медичний) класичного не було жодного. Як відзначили деякі викладачі, донецький виш через це не склав конкуренції жодному з місцевих. Одразу ж університет імені Василя Стуса посів одне з провідних місць серед подібних закладів у регіоні й в усій Україні.
Запроваджені зміни
Можна сміливо говорити про те, що ДонНУ після переїзду до Вінниці сильно змінив обличчя. І справа не в тому, що матеріальні атрибути закладу залишились у Донецьку, а в деяких реформах самого навчання. Якісь зміни були вимушені, якісь – зроблені спеціально з метою вдосконалення. Ось що нового сталося в перші роки після переїзду.
- Активне впровадження дистанційної форми навчання, а також онлайн-спілкування. Студентам надали можливість використовувати корпоративну мережу для профільних чатів, а також отримання матеріалів зі своїх дисциплін у всіх форматах (текст, аудіо, відео).
- Викладання предметів вахтовим методом. Педагоги, що живуть на окупованій території, отримали можливість приїжджати на кілька тижнів, щоб відчитати свій курс і повернутись назад.
- Було заявлено про намір відмовитися від практики написання курсових і дипломів на користь тестувань.
- У виші стала працювати система оцінювання якості освіти. Студенти отримали можливість заповнювати анонімне опитування, у якому розповідають про позитивні й негативні особливості того чи іншого курсу. За результатами цих опитувань, що проводяться після екзамену, складається рейтинг викладачів, факультетів, кафедр і т. ін.
- Одна профільна дисципліна раз на семестр стала викладатися англійською мовою.
Кількість студентів, яку університет може собі дозволити щороку, дещо обмежена і становить близько 5500. Це кількість, яку фізично можуть вмістити 4 корпуси, а взяти ще один – надто дорого, вважає Тетяна Нагорняк, проректорка з науково-педагогічної роботи. Вона розповіла, що Міністерство освіти і науки компенсує лише приблизно половину витрат.
У що ж перетворився цей навчальний заклад? Дехто з причетних до нього слушно зазначив, що тепер це “стусівський”, а не “донецький” університет. Студенти-переселенці з Донецька закінчились лише за кілька років, а з викладачів дехто повернувся назад, хтось же пустив коріння у Вінниці і вже вважає себе місцевим. Та все ж ніхто не забуває донецьке походження першого “класичного” університету міста.
Історія ДонНУ – чудовий приклад успішного вишу-переселенця, проте варто зауважити, що це радше виняток з правил, ніж закономірність. Утім, вона доводить, що таке диво в наш час можливе – навіть якщо не завдяки, а всупереч обставинам.