Коли ми уявляємо, якою була Вінниця під час Другої світової війни, найперше спадають на думку вибухи, порожні вулиці й німецькі патрулі. Але паралельно з цим існувало ще одне життя – тихе, приглушене, майже непомітне. Це було життя людей, які намагалися вчити й учитися, читати, зберігати знання й бодай краплями передавати його далі.
Освіта в окупованій Вінниці втратила свою незалежність і почала працювати не для розвитку, а на потреби чужої влади. Навчальні програми обмежували, вчителів не вистачало, а книжки проходили через фільтри цензури. Усе, що колись означало шлях до майбутнього – школа, бібліотека, кіно – перетворювалося на інструменти контролю або зовсім зникало. Далі на vinnytsia.one.
Школи під німецькою окупацією
У роки німецької окупації шкільні дзвінки у Вінниці лунали вже зовсім інакше – якщо лунали взагалі. Замість системної освіти залишився її кістяк: скорочені до кількох класів програми, переповнені класи та відчуття, що вчитись тепер можна лише тому, що не загрожує новій владі. Нацисти дозволили функціонування початкової школи – лише для учнів 1-3 класів. І то з мінімальною програмою: письмо, читання, рахунок і обов’язкова молитва. Жодних української літератури, історії чи географії. Ці дисципліни вважали «небажаними», адже могли пробудити національну свідомість. Учням не дозволяли навіть говорити українською, а викладання мало відбуватись переважно польською, німецькою або суржиком.
Брак учителів теж був значущим. Частину забрали на примусові роботи до Німеччини, інші втекли або відмовилися працювати в умовах окупаційної школи. Ті ж, хто залишився, намагались втримати бодай якийсь рівень навчання – часто без опалення, без зошитів, з одним підручником на весь клас. Деякі шкільні будівлі окупанти просто зайняли для своїх адміністративних чи військових потреб, тож заняття проходили в приватних хатах або зовсім не відбувалися. І навіть ця обмежена освіта була доступною не для всіх. Дітей єврейського походження, а також з родин, які вважалися «неблагонадійними», наприклад, родини колишніх радянських партійців або вчителів – просто не допускали до навчання.
Бібліотеки й кінотеатри у прицілі окупанта
Бібліотеки, які до війни були осередками культурного життя, або знищували, або «чистили». Небажані книги – вся українська, радянська чи єврейська література – вилучали. Залишали лише те, що відповідало ідеологічним вимогам: релігійні тексти, технічна література, словники. Читачів перевіряли, і часто сам факт відвідування бібліотеки вже викликав підозру.
Кінотеатри окупаційна влада навпаки активно використовувала. Їх відкривали, ремонтували й наповнювали німецькою продукцією. Але це були не просто фільми – це була пропаганда. Хроніки перемог Третього рейху, воєнні репортажі, фільми про «порядок» у Німеччині – усе мало створити ілюзію сили та незаперечності нової влади. Українських чи радянських стрічок, звісно, не демонстрували. Усе культурне життя мало працювати на один сценарій – виховати лояльного підданого.
Як молодь готували до служби окупантам?
Навчання в окупованій Вінниці рідко мало на меті розвиток особистості чи глибоке засвоєння знань. Головним завданням стало зовсім інше – підготувати якомога більше робочої сили. Саме тому особливу увагу німецька адміністрація приділила професійно-технічній освіті. І це вже не була школа в класичному розумінні: замість підручників – інструкції, замість історії – ремонт тракторів і випал цегли. У місті створювалися спеціальні курси й училища, де молодь вчили одному – як працювати на користь рейху. Переважно це були сільськогосподарські, інженерні й технічні спеціальності. Хлопців навчали лагодити обладнання, обслуговувати ТЕЦ, працювати на верстатах, дівчат – доїти корів, шити, прибирати, допомагати на фермах.
Здавалося б, ніби нічого надзвичайного, суто практичні навички. Але за цим стояла зовсім інша мета: якнайшвидше підготувати робочу силу, яку можна буде використовувати або на місці, або вивезти до Німеччини. І часто саме так і відбувалося. Частина молодих випускників одразу після «навчання» замість дипломів отримували направлення на примусову працю – хтось їхав на завод, хтось у поле, хтось на фабрику.
Ці курси мали дуже мало спільного з тим, що ми зараз називаємо освітою. Це була чисто технічна підготовка – жодної гуманітарної бази, жодних наук, окрім тих, що можна застосувати на практиці вже завтра. І, звісно, усе це відбувалося під суворим ідеологічним наглядом. Вивчення німецької мови, хвалебні гімни «новому порядку», відсутність будь-якої критики – це теж було частиною так званого «навчального процесу». Учнів не вчили мріяти чи ставити запитання – їх готували до підкорення та до звикання до важкої праці. Це була освіта, що перетворювала людину не на фахівця, а на інструмент. І навіть ті, хто проходив ці курси у Вінниці й залишався вдома, не почувалися у безпеці. Бо список кандидатів на примусову працю могли переглянути в будь-який момент, і черга могла дійти до кожного.
Освітяни під тиском
Якщо говорити про освіту в окупованій Вінниці, то неможливо оминути долю тих, хто її творив – учителів, викладачів, бібліотекарів. У мирний час це були люди, до яких тягнулися діти, яких слухали батьки, які знали, як передати знання. Але під час німецької окупації саме освічені люди стали одними з найуразливіших. Ще до приходу німецьких військ частину вчителів евакуювали. Вони залишали Вінницю, не знаючи, чи повернуться колись назад. Але ті, хто з різних причин залишився, опинилися перед непростим вибором: або пристосовуватись до нових правил, або ризикувати свободою, а іноді й життям.
Багато хто відмовився викладати за програмами, які диктували окупанти. Це були люди з принципами, які не могли погодитися з ідеологічними вимогами чи забороною української мови. Такі викладачі або втрачали роботу, або потрапляли під нагляд, а іноді їх примусово вивозили до Німеччини – працювати на заводах чи в сільському господарстві. Доля деяких із них досі невідома. Ті ж, хто залишився працювати, часто опинялися у виснажливому становищі. Зарплати були мізерними, умов – майже ніяких. Учителі викладали без підручників, з учнями, які навіть самі не мали олівців. Взимку – у холодних приміщеннях без опалення, влітку – з постійною тривогою за завтрашній день. Але найстрашніше – це атмосфера недовіри. Інтелігенція завжди була кісткою в горлі тоталітарних режимів, і нацисти не стали винятком у цьому питанні. Освічена людина в їхніх очах – це потенційний опір, джерело критики, хтось, хто здатен пояснити іншим, що відбувається насправді. Тож частину вчителів просто заарештовували або змушували тримати язик за зубами. Через це у Вінниці, як і в багатьох інших містах, розпочався справжній кадровий колапс у системі освіти. У деяких школах замість дипломованих викладачів працювали люди без педагогічної підготовки – просто тому, що більше не було кого ставити до дошки. Бібліотеки залишалися без бібліотекарів, клуби – без керівників гуртків, а учні – без наставників.
І навіть у таких умовах були ті, хто не опускав руки. У приватних оселях проводилися неформальні заняття, де діти вчилися читати українською, розбирали вірші Шевченка й потайки обговорювали історію. Це була інша освіта – тиха, домашня, але справжня й така на той час необхідна.
Джерела:
- https://vseosvita.ua/library/embed/01002k1d-4424.docx.html
- https://vinbazar.com/news/suspilstvo/30-arhivnih-znimkiv-yaki-zmusyat-inakshe-poglyanuti-na-okupatsiiyu-vinnitsii-pid-chas-drugo-svitovo-viyni-foto
- https://vn.20minut.ua/Podii/okupatsiya-vinnitsi-81-rik-tomu-yaki-zlochini-buli-zapodiyani-fashista-11644971.html